Лілія Саприкіна, сосницька волонтерка, педагог та мама захисника: «Моя родина вся працює на захист нашої країни»

Із моменту настання повномасштабного вторгнення життя 54-річної Лілії Саприкіної, як і багатьох цивільних чернігівців, змінилося незворотньо. До 24 лютого 22-го вона і не знала, що можна відчувати стільки емоцій і переробити стільки роботи: ненавидіти, любити, сумувати, допомагати, тужити, піклуватися і все з однаковою силою віддачі. А ще встигати волонтерити, збирати донати, дбати про чоловіка та сина-захисників, знаходити відраду в квітах, і встигати по основній роботі. Бо Лілія Саприкіна очолює Сосницький навчально-реабілітаційний центр, також має обовʼязки депутата місцевої селищної ради.

«Час Чернігівський» поспілкувався з пані Лілією. Вийшла відверта і непроста розмова.

День 24–го лютого вона і досі може розповісти погодинно. О 6 ранку чоловік пані Лілії Валерій Саприкін, вчитель за фахом, зібрався і пішов до військкомату.

«Він має звання капітана, тому вважав, що має щось робити, допомагати, хоч і не отримав повістки та мав вік 58 років. Тож ми купили ще перед вторгненням нове авто, він сів у нього зі своїм товаришем, одягнув новий одяг і разом з військкоматом поїхали на Чернігів».

Валерій захищав Чернігів поряд з військовими 27 днів. Важкий то був час.

Але ми забігаємо наперед, 24 лютого Лілія Саприкіна раненько побігла до НРЦ, де вчаться діти з особливими освітніми потребами з усієї області і навіть із сусідніх регіонів.

У звʼязку з тим, що прямого транспортного сполучення з іншими районами області немає - такі діти проживають у закладі цілодобово. Тож, довелося буквально сісти на телефон і почати обдзвонювати батьків, які мусили якнайшвидше забрати дітей.

Але того дня підірвали чимало мостів, відтак, далеко не всі батьки змогли приїхати. Тож, деякі діти залишилися в закладі. Аби убезпечити малечу - педагоги прийняли рішення розібрати 6 дітей, які залишилися, по власних домівках. Одного хлопчика забрала до себе і пані Лілія.

«Він у мене і жив. Ми з ним ходили і в погріб у мене вдома, бо вночі танки були уже під моїм будинком», - говорить директорка.

Аби показати ворогу, що і цивільна Чернігівщина не кориться цьому вторгненню - люди зібрали у кого є тканина та фарба (виявилося, червона), і написали плакати-звернення, які повивішували на дорозі, по якій цілодобово рухалися  колони російської техніки.

У самій Сосниці люди також міркували чим можуть бути ще корисні для наших захисників. Вирішили: зроблять тушонку і передадуть хлопцям в Чернігів.  У НРЦ фермери привезли тушу корови. Тож, Лілія Саприкіна пішла по сусідах та знайомих - шукали банки, кришки, сіль, сало, автоклави.

«Я була вражена, як всі згуртувалися і принесли усе, що потрібно. На території закладу було багато людей, ми понаходили у кого були автоклави, ми вели облік усього цього. Потім розподілили ці банки з тушонкою по будинках, бо боялися зберігати усе в одному місці», - із захопленням переповідає директорка.

Далі сосницькі волонтери відвезли тушонку до переправи біля селища Березна і перевезли на інший бік - щоб годувати населення та військових. Передавали харчі, медикаменти у кого які були, шкарпетки, білизну, сигарети, тютюн на Чернігів.

«Бо я знала як там люди сиділи у підвалах в холоді-голоді та й чоловік в коротких телефонних розмовах казав - ти зможеш, бо більше нікому», - каже пані Лілія.

Згодом, організувалися і передавали мʼясні консерви і захисникам з громади. Волонтери, ризикуючи життям, перевозили їх з іншого боку Десни та носили в рюкзаках через пішохідний міст. Загалом таким чином передали близько 8000 баночок консерв з м'ясом!

На додачу, сосницькі волонтери плели маскувальні сітки. Так утворився місцевий волонтерський штаб захисту України у співпраці з Чернівецьким волонтерським  штабом захисту України, однією з організаторів цієї роботи стала Лілія Саприкіна.

Вже навесні повернулися з Чернігова додому і сосничани, як розповідає пані Лілія, хлопці були у дуже складному стані, виснажені, потребували не лише теплого одягу чи їжі, а й допомоги. І до сьогодні, силами волонтерів у Сосниці підтримують місцевих військових, їх годують, збирають передачі, донати на техніку, на бронежилети, передають авто.

«На сьогодні зібрано коштів громади біля 2 млн грн, робота продовжується, є черга на закриття потреб», говорить Лілія Саприкіна.

Вона знає про що каже. ЇЇ син Андрій теж боронить Україну під Марʼїнкою ось вже 10 місяців. Він - артилерист. Пані Лілія розповідає: потреб у військових безліч - постійно щось руйнується, псується, тож хлопці чимало задач закривають з власних грошей. Тому зарплата військових буквально лишається там же - на фронті.

На запитання як їй спиться з думками про те, що син майже рік на передовій - Лілія Саприкіна замовкає і лише важко дихає. Так минає кілька секунд, а потім задавленим голосом жінка додає: син не виходить на зв’язок. Так, вона розуміє, що хлопців «глушать» ворожі РЕБи. Так, вона відчуває, що з ним все гаразд, але, все одно, кожен день вона наново переживає усі хвилювання.

Чоловік Валерій повернувшись з Чернігова очолює роту охорони у Сосниці, хоч мав під опікою неповнолітнього племінника. Іван - теж майбутній військовий, навчається у військовому ліцеї імені Богуна в Києві.

«Тобто, ми всі працюємо на захист нашої країни», - крізь сльози і хвилювання говорить наша співрозмовниця.

Її Андрій і раніше попереджав матір про те, що зі звʼязком будуть перебої. Хлопці вже давно зайняли позицію і навіть облаштували собі величезний підвал.

«Майже три зірки», - намагається підбадьорити себе жартами пані Лілія. У планах - холостяк Андрій повернеться з фронту, заведе власну родину. «Я йому так і кажу, мовляв, це не обговорюється».

Тож, від думок тільки й відволікає, що праця: збори, підтримка, допомога, організація благодійних ярмарків і так постійно. Кожного дня. Плюс, піклування про дітей навчально-реабілітаційного центру. Нині там цілодобово перебувають майже 60 дітей. Якщо додати до цього тривоги, і те, що педагоги зобовʼязані при кожному сигналі супроводити учнів в укриття - виходить постійна круговерть.

Чи лишається у цій війні час на щось власне, особисте? Пані Лілія каже: зовсім небагато. Її віддушина - це квітникарство. Останнім часом жінка захопилася розведенням троянд та гортензій. Хоче, як син повернеться додому - показати йому пагінці, що прийнялися.

Джерело: Час Чернігівський