Мати хотіла спиляти під корінь, а сусід Генка захотів «козака»

Біля будинку Бронських на вулиці Троїцькій у Сосниці на спиляній липі намальований козак з мультику. Сосничани, проходячи або проїжджаючи повз на велосипедах, зупиняються, роздивляються малюнок.

Козак замість пня

Пень високий, вище голови. Зрізаний навскіс. Козак намальований різнокольоровими фарбами на дерев’яній фанері, зверху покритий прозорим лаком, щоб від дощу і снігу не змився. Прибитий цвяхами.

— Липа була аварійною, гілки лежали на даху будинку, — пояснює 39-річний Михайло БРОНСЬКИЙ, власник будинку. Він живе разом з матір’ю Марією Олександрівною. — Самостійно спиляти дерево не можна було, без дозволу селищної ради. Бо дерево росте на вулиці. Комунальники спиляли, пень залишили. Мати хотіла зрізати під корінь.  А сусід, Генка Нерковський, що навпроти нас живе, захотів, щоб було гарно. Попросив працівників краєзнавчого музею, щоб допомогли. Прибили малюнок місяць тому. Буде на вулиці оберегом. Хто малював і скільки часу пішло на той малюнок, не цікавився.

— Ми — козацькі діти, — виходить з двору 63-річна Марія БРОНСЬКА, мати. — Сказала: «Або хай буде козак, або пиляємо під корінь». А нащо така коряга буде стояти біля двору? Зараз креативно, малюнок прикрашає сіру дощову вулицю. Навесні кручених паничів (сині квіточки, що в’ються) понасаджую. Імені ще йому не дали.

— У мультику козаків троє, а намалювали найменшого. Хто обирав, якого козака малювати?

— Мені без різниці було —  якого намалювали, такого і прикріпили.

Родина загиблого бійця

У суботу поки невістка Людмила на роботі, на швейній фабриці, Михайло няньчиться з племінниками.

— Я як вусатий нянь, тільки без вус, — жартує чоловік. Запрошує в дім, до дитячої кімнати, де майже все місце займає великий вуличний батут. Семирічна Софійка сидить на ліжку з телефоном, а маленький чотирирічний Дмитрик стрибає що є сили на батуті.

— Це дітки мого рідного брата Русика. Йому було 43 роки, загинув на Донеччині 27 січня цього року. Діти просили батут, невістка купила. Новенький, два тижні тому привезли.

— Усі стрибають?

— Мамі і дядьку не дозволяю, бо зламають, — категоричний Дмитрик.

— Син казав, робити все, аби дітям було добре. От невістка і старається, — каже Марія Олександрівна.

— Дорогий, тисяч п’ять гривень точно коштує.

— Про ціну вже не знаю.  Привезли, встановили. І сусідські дітки вже ходять у гості пострибати. Четверо. Наступного року, як потеплішає, винесемо на вулицю. Поставимо біля гойдалки. Тоді дітвори більше буде. Бо ще не всі знають, що в нас у хаті така штука є, — жартує жінка.

— Мене призвали ще в 2014 році. На Донеччині отримав поранення, — піднімає голову Бронський, показує шию, на якій видно два шрами. — Дві кулі потрапило («Вісник писав про Михайла Бронського ще в 2015 році «Поки пригадав, хто стріляв, у документах значилося «самостріл». У чоловіка немає пів черепа, лівого ока. — Авт.). Одну кулю медики витягли зразу, іншу пізніше. І я вижив. Правда, зараз на інвалідності, списаний, пенсію отримую.

Брату повістка  прийшла через два тижні, як почалася повномасштабна війна. Не ховався. Працював у Києві, надсилав гроші, а дружина робила ремонт. Та пожити брат у відремонтованій хаті так і не встиг. Загинув через місяць на Донеччині. На нульовій позиції, біля самих росіян стояли. Потрапили під обстріл.

— Цей козак нагадує мені сина, — Марія витирає з козака краплинки дощу. —  Він теж був веселим. І з батутом у хаті була невістчина ідея. Бо син казав: «Діти не повинні ні в чому нуждатися». І вона старається, і ми стараємося її підтримувати. Невістка хороша, не гірша за доньку. Жодного разу не полаялися.