Мати загиблого Героя: «Не хотіла, щоб 4-й провулок Гоголя, де грязюки по коліна, носив прізвище сина»

54-річна Валентина Грищенко з Сосниці — мати 25-річного Владислава Грищенка, який загинув на війні 14 липня минулого року. Жителі запропонували перейменувати провулок, де жив Влад. Мати дала згоду, хоч не дуже раділа цьому. Не хотіла, щоб 4-й провулок Гоголя, де грязюки по коліна, носив прізвище сина. Наче приємно, але вулиця страшна. Тому... заасфальтувала 350 метрів дороги. За частину  одноразової виплати за смерть дитини — чотири мільйони гривень на виконання робіт.

З під’їздом до дворів.

Криваві гроші на святого Миколая

Гроші за загиблого жінка отримала всі одразу.

— На святого Миколая, — уточнює Валентина Грищенко. — Спершу не знала, що гроші на рахунку. Перед новим роком у військкоматі віддали документи, зайшла на банківський рахунок, аби перевірити. Зарахування було ще 19 грудня.

Отримую військову пенсію за Влада, по втраті годувальника. Її отримують ті, кому за 50 і є 20 років стажу. Із сосницької лікарні, де працювала, вирішила піти. Бо є люди, яким потрібна робота. А з мене вистачить і цього, — пояснює жінка. — Аби прожила легке життя, можливо, не так би ставилася до людей і грошей. Дитинство було тяжким, без батьків. Алкоголіки, — тяжко видихає. —  Жила в цій хаті з бабусею. З нею життя теж було не мед.

І батьки, і баба вже померли. Мене, можливо, інші і не розуміють. Мо’, хто і крутить пальцем біля скроні.

Гроші ці довго лежали на рахунку. Нікуди не витрачала. Мені багато ніколи не треба було. На шматок хліба є  — і добре.

А я ще з осені в голові асфальтувала дорогу. Тітка Надя Кузьменко, сусідка, тоді, мабуть, мені не повірила. Бо яка нормальна людина віддасть такі гроші на асфальт? І Влад був такий, як я. Були гроші — пороздає. Я лаяла. А він мені: «Вчителька знайшлася, сама така».

Не душу гріє, а сльози давлять

— Влад долю пов’язав з військовою службою. Ким мріяв стати в дитинстві?

— Бетменом, — не задумуючись, відказує жінка. — Або бандитом. А я йому казала: «Це ж погані люди». 20-річним як пішов на строкову службу в Нацгвардію, так іншого життя не бачив. Через пів року уклав контракт, служив у Харкові. Після закінчення контракту, мабуть, за домівкою скучив, повернувся. Був удома, рік стояв на біржі в центрі зайнятості. Був не в своїй тарілці. Ламало, як наркомана, без армії. Я пропонувала знайти роботу в Сосниці або поїхати на заробітки за кордон.  Не послухав. Через рік пішов служити.

Був у Гончарівському Чернігівського району. В артилерії, на «саушці». Ось, — показує два портрети. — На фото, де сину 20 років, він худенький, без бороди. А це — за декілька днів до загибелі. Хлопцю 25. Дуже змужнів, — вмикає відео на телефоні, де Влад з цигаркою їде на важкій техніці. — Хлопці ще в Харкові дали позивний «Мультик». Певно, через посмішку. Фотографуватися не любив. На пам’ять дуже мало залишилося. Фотографії не душу гріють, а давлять сльози.

— Батько?

— Розвелися, коли син ще був малим. Приїздив до нас частенько. Хотів зійтися. Але я вперта, як баран. Сказала ні, значить так і буде.  У нього з’явилася друга родина. Помер давно, коли сину було 10 років. Я на похорон не возила, навіщо дитині таке бачити.

— Матері віддають гроші за смерть синів, аби покращити іншим умови життя. Ви — на дорогу, деякі інші матері — на дитячі майданчики, куполи для церков, дрони військовим. Дехто каже, що це має робити влада, держава.

— Це мої гроші. Вони дуже горісні. Кому яка різниця, куди я їх витрачу? Хлопцям із ЗСУ теж допомагаю. Я сьогодні живу, і добре. Що буде завтра, тільки Бог знає. Вистачить з мене і на завтра, і на післязавтра.

— Коли прийшла думка про асфальт?

— Скільки живу на цій вулиці, дорога була страшною. Грязюка по коліна. Живемо на краю Сосниці і нову дорогу, мабуть, не дочекалися б ніколи. Як у центрі не всюди асфальт є, що про нас казати. Машини проїхати не могли. Водії кидали їх на повороті і йшли пішки. Восени минулого року, за ініціативи жителів, влада підняла питання, аби наш провулок перейменували на честь мого сина. А я не хотіла, аби оце болото носило його ім’я. 21 грудня минулого року на сесії вулицю все-таки перейменували.

Ще раз підтвердилась правильність мого рішення, що ця дорога потрібна, уже весною, коли загинув сусід Сергій Кузьменко, йому було 39 років. Жив навпроти нас. Як везли додому, автівка загрузла ще на повороті. Хлопці заносили і виносили Сергія з хати на руках.

Як все правильно документально зробити, не знала. Звернулася до голови громади Андрія Портного. Підготували проєктно-кошторисну документацію. Перерахувала гроші на благодійний рахунок, чотири мільйони. А коли провели тендер, менське шляхо-будівельне управління поставило нижчу ціну, три з половиною мільйони. Вирізали чагарники, вивезли сміття. А поклали все швидко. Добротний асфальт, дев’ять сантиметрів товщиною, 350 метрів. Щебінь, крупна фракція, дрібна фракція. І два шари асфальту. Вистачить надовго.

І з газом

— Житло в мене поки тимчасове, —  запрошує. — Хлопці вигнали в сарай, — жартує про ремонтників. У кімнаті, де тимчасово живе жінка, чисто і тепло. Шафа для речей, стіл, кухонні меблі. У кутку розкладений диван, на якому сплять пси Кльопа та Аська. Над диваном на стіні портрет сина. — День тут ковзаються. Я їм підстилаю покривало, — розповідає про життя домашніх улюбленців. —  На ніч знімаю і перу, наступного ранку нове підстилаю. Щоб на чистенькому лежали.

У будинку роблю ремонт. Влад мене завжди лаяв, що ремонт не робила.  А я все відкладала на потім. То грошей не було. А потім Владик надсилав, а я знову не спішила. Казала, не на часі. Коли ховали Влада, пообіцяла собі зробити ремонт. Перекрила дах, вирівняла стіни, стелю, поміняла підлогу. Поклею шпалери і буду заселятися. Дуже люблю квіти. Їх у мене багато.  Усі в людей стоять. Поки ремонт, ставити нікуди. Як заїду в дім, позабираю.

— Газ провели, — підмічаю трубу, що йде до будинку.

— На вулиці давно, років з 20 у людей був. Я собі тільки в цьому році. Була груба. На старість буде легше.

Дитячий майданчик — на весну

— Біля двору ще смітник. 29 березня минулого року, коли були військові дії, наш сусід вирішив запалити зілля на городі, сам кудись пішов. Вітер подув, вогонь перекинувся на мій сарай, літню кухню. Поплавився сайдинг на будинку, вікна.

Згарище ще не все розгребла. По сусідству стоїть стара розвалена хата. На рахунку громади лишилося моїх пів мільйона гривень. Хочу зробити там дитячий майданчик. Як не вистачить, добавлю, — махає рукою жінка. — Чи вдасться якось виділити землю під цей мій задум, ще не знаю. Мабуть, цього року вже не вийде все до ладу привести.

— У вас свято було? — помічаю на столі букети з трояндами, хризантемами.

— День народження, 17 жовтня. Вітали куми, знайомі, сусіди.

— Чи є хтось із рідних?

З рідних у мене тільки  молодший брат. Є двоюрідні, троюрідні. Але я не знаю, де він. Така в нього стежка, як у батьків. Навіть не знаю, чи в курсі, що Владика вже немає.

Думки про прийомну дитину проскакують

— Ви ще молода, є гроші, робите ремонт у будинку. Плануєте зробити дитячий майданчик. Думали, аби допомогти дитинці з дитбудинку?

— Думала, але поки в голову конкретно воно не зайшло, — сміється. — Хоча думки такі були. Особливо, коли не сплю ночами. Страшно брати малу дитину. Бо вже, як не крути, мені 54. Боюся, якщо зі мною щось станеться, аби не було дитині стресу. Аби знати, що ще трішки поживу і зможу їй щось дати, вивести в люди. Мати померла в 55 років, батько — у 77. Скільки мені відміряно? З підлітком є страх не справитися. Знаєте, як кажуть, своїй дитині і під жопу можна дати. Хоча Владик, хай царствує, шкоди не робив і лаяти не було за що.

Жінка веде велосипед з двору. Біля хвіртки зупиняється, на багажник ззаду кладе парасольку, сумку — у пластикову корзину, що прикріплена на кермі. Виводить двоколісний на вулицю. Киває водію, що проїхав повз на червоній машині.

— Бачте, як добре людям. Машиною тепер до двору можна заїхати. Поки були підготовчі роботи, вирубували чагарники, деякі сварилися, були проти. Не дозволяли випилювати дерева біля дворів. А зараз усі задоволені.

— Таблички з новою назвою вулиці на честь сина теж за свої повісили?

— Ні. Селищна рада цим займалася. Однакові на всіх перейменованих вулицях. У нас уже 41 загиблий хлопець у громаді. Аби вже та війна скінчилася, і діти наші не гинули... Ціна велика, але вірю, що ми переможемо.

Авторка: Юлія СЕМЕНЕЦЬ, «Вісник Ч»