Петро Коробкін у 60 років попросився на війну. На передовій возить боєприпаси на 14-тонній вантажівці

Майже у 60 років, воюючи на фронті, сосничанин Петро Коробкін отримав іменний годинник від командувача Сухопутних військ. В квітні 2022 року сосничанин Петро Коробкін сам пі­шов до військ­комату і попро­сився воювати. Минув час, поки йому дали по­вістку і він пішов захищати рідну Україну. А два місяці тому захисник отримав в нагороду іменний годинник від командувача Сухопутних військ Збройних Сил України Олександра Сирського. Таких, як він, на фронті не так і багато, адже восени воїну має виповнитись 60. Дідусь трьох онуків каже: "Якщо я тут, значить зайняв місце чийогось молодого сина і дав йому шанс менше торкнутись пекучої війни".



Родина Коробкіних із Сосниці чекала Великодня, як ніколи - у коротеньку відпустку з фронту від­пустили голову сім'ї Петра Михайловича. Вже 9 місяців, як воїн захищає рідну Батьківщину на Донбасі, в самому пеклі. Про ротацію мужній воїн і не мріє:

- Може пізніше і буде заміна, але не зараз. Ми вже звикли воювати по-справжньому. Тут, на нульових пози­ціях, страху нема у мене. Навпаки - адреналін пульсує в венах, - говорить Петро Михайлович.

Війна застала чоловіка, коли він приїхав у відпуст­ку до рідного дому, де бував не так часто, як хотілося. Все життя його на колесах, за кермом тягачів. Колись давно працював в сільгоспхімії, об'їздив великою ма­шиною весь Радянський Союз. Рейси далекі, за Урал. В 2000 році став підприємцем і почав працювати сам на себе. Зайнявся картопляним бізнесом - на своєму тягачі возив продавати бульбу до міст. А через 17 ро­ків закрив підприємницьку діяльність і знову почав мі­ряти тисячі кілометрів доріг. Тільки шляхи його зустрі­чали вже західні дороги. Нема тієї країни в Європі, де б він не побував. Мандрував місяцями. Найдовший рейс - це три місяці розлуки з рідними. Сумував, адже вдо­ма завжди чекала кохана дружина Валентина Петрівна. Петро Михайлович зізнається, що йому дуже пощасти­ло з дружиною. Вона його надійний тил. Всьому дасть раду, коли чоловіка вдома не було.

24 лютого минулого року господар був дома. Його від­пустили на місяць відпочити і 10 березня водій мав їха­ти на каденцію. Війна зруйнувала плани. Він не міг спо­кійно сидіти, склавши руки, і став допомагати волонте­рам. На своєму авто їздив до переправи і забирав лю­дей, що змогли вибратися з Чернігова, коли там трива­ли запеклі бої. Далі розвозив по селам, хто де міг при­тулитись. Туди віз тушонки, різну допомогу, яку ванта­жили у волонтерському центрі. А в голові думки: треба йти воювати.

Військкомат на час окупації Сосниччини не пра­цював. Петро Михайлович живе неподалік і все зазирав на ту вулицю, чи нема там військових? І ось одного дня побачив метушню біля військової установи. Військкомат повернувся на своє місце і робота по призиву розпочалась. Дружині не сказав ні слова, що хоче взяти до рук зброю. На другий день тихцем втік з дому, щоб дружина не побачила. На порозі військкомату зустрів сосничанина Віктора Песіка. Дізнався, що і той прийшов добровільно з наміром йти на війну.

- Кажу їм: заберіть мене. Я можу водити тягачі будь-яких габаритів. Там сказали, що через тиждень отримаю повістку. Чекав її довго. Нарешті на 13 квітня дали повіст­ку. Ми ще тиждень побули вдома, а тоді поїхали разом з Віктором. Весь час ми поряд. Мені дали 14-тонну вантажівку. Нова, з Європи. Ми на ній боєприпаси возили, міни. Доставляли воду і різні вантажі, - розповідає Петро Михайлович.

Земляки потрапили в 5 окремий штурмовий полк. І вже 9 місяців, як мужньо борють­ся з ворогом пліч-о-пліч в самому пеклі - на Донбасі. По черзі з Віктором сідають за кермо своєї машини. А коли один за кермом, то інший на нульовій позиції - такий на­каз. Воїнів бракує, от і доводиться відбивати воро­га усім.

- Ми там, як одна родина, інакше не можна. Хоча прізвищ один одного взагалі не знаємо. А іноді на­віть імен. В кожного є свій позивний. По рації по них і звертаємось.

2 місяці тому відважних воїнів нагороджував ге­нерал полковник, командувач Сухопутних військ Збройних Сил України Олександр Сирський. Петро Коробкін отримав від нього нагороду - імен­ний годинник! На Великдень воїн приїхав додому. Відпустка коротка, лише 10 днів. Найбільше вдома чекали дідуся онуки. Донька раніше жила в Харкові, та через військові дії мусила вивезти дитину і за­раз живе в батьків. Син живе окремо. Онуки при­готували дідусю подарунок - намалювали величез­ний плакат на шести аркушах.

Ніщо дійсно так не окриляє воїнів, як дитячі ма­люнки і вироби власними руками.

- З собою подарунок онуків не забереш - надто великий, тому залишу вдома. Нам діти передають свої малюнки. Мене вітала одна дівчинка і подару­вала брелок. Це янгол зі стрічкою, на якій написано звернення і побажання нам. Я його повісив в маши­ні поряд паперової ялини, що також зроблена діть­ми.

Вироби весь час в мене на очах, - ділиться Петро Михайлович.

В родині між чоловіком і дружиною повна іди­лія в усьому. Обом подобається ростити сад, виноград. А ще в них є одне хобі на двох - це риболовля.

- Я все життя займаюсь рибалкою, скільки себе пам'ятаю. Навчив дід Іван Єгорович. Люблю поси­діти в тиші на Десні. І на льоду подобається лови­ти окуня, судака. Дружина часто складає мені ком­панію, - посміхається чоловік.

- У відпустці рибалити не буду. Хочеться з онуками побавитися. Це треба себе перелаштовувати. Коли там, хочеться додому, а коли тут, то думаєш за хлопців і хочеться назад. Я тут, а Віктор мене підміняє. Дзвонимо один до одного постійно. Йому теж шо­стий десяток іде. А він не заховався, сам пішов. Не шкодую, що добровільно став на за­хист рідної землі. Я зайняв місце молодого хлопця, адже все рівно за кермо цієї маши­ни посадили б чиюсь дитину, - розповідає чоловік. - Коли війна закінчиться, по Європі більше не поїду. Досить вже працювати. Тоді рибалкою і займуся.



Мужні наші воїни, вклоняємося до землі за вашу сміливість, патріотизм. Хай Мати Божа вас оберігає і подарує вам Перемогу. Ви гідні її, як ніхто на всій землі! Повертайтеся додому живими, де вас чекають! Ми молимося за вас.

Наталія МАТВІЄНКО, газета "Вісті Сосниччини"