Спадок роду Супрунів з пісень, добра і людяності

Дитячі мрії - ким бути - в багатьох випадках так і залишають­ся в дитинстві. Інша справа, коли мрії вростають в тебе, дорослішають разом з тобою і здійснюються. Ця розповідь про брата і сестру - саме той випадок, коли люди відбулись і стали тими, ким просто марили. Обоє давно на пенсії, тішать онуків і вчать їх любові до пісні, яка в рідних людей одна на двох.

Діна Карета та Микола Супрун є учасниками народного аматор­ського фольклорного колективу «Криниці» і вже десятки років на сце­ні. Микола Олександрович віртуоз - грає на баяні, сопілці, трубі, окарині, на ударних, духових інструментах. Діна Олександрівна співає і теж вміє грати на деяких інструментах. А ще вони рід­ні брат і сестра. Родина Супрунів жила в Сосниці, на В’юнищі. Ростили трій­ко діток - Володимира, Миколу і Діну.

Саме батьки навчили дітей любити піс­ню. Мама, Марфа Петрівна, грала на балалайці і мандолині. Ніхто не вчив, самоучка. Батько, Олександр Іванович, співав. Голова сім’ї з родини, куди Бог послав аж 14 дітей. До речі одного з братів батька, як не дивно, звали Шура.

А все тому, що дітей було так багато і батьки не знали, яке ім’я дати. Саша і Шура - звучить по-різному ж. Звісно, що на ті часи прогодувати так багато ді­тей важко. Та вони виросли і понесли з собою оте родинне тепло вже до сво­їх дітей.

На сусідній вулиці Деснянській знахо­дився ФАП. Це було те місце, куди малу Діну брала з собою на роботу санітар­ка Труба Параска. Жінка давала ді­вчинці бинт, вату, шприць, тару з-під лі­ків і Діна щасливою бігла додому, де лі­кувала кожну ляльку. Ото була радість.

Тільки котам вдавалось уникати ліку­вання, бо тікали і в руки не давались. Пластмасові ж красуні щодня смирен­но лягали спати забинтовані. «Ось ви­росту і стану медиком», - мріяла Діна. У Миколи були свої мрії: «Виросту і буду виступати на концертах». Коли йому виповнилось років 5, хрещений пода­рував дитячу гармошку. Подарунок так припав до душі, що хлопчик нізащо не випускав його з рук. Вдома забирався на стільчик і вже з ньо­го давав свої перші концерти. Одного разу мама взяла сина з собою до церкви, а той прихопив над­то дорогий подарунок з собою. І ось батюшка читає молитви, а слідом церковний хор починає співати. Микола не стримався і заграв. Спантеличені при- хожани зашуміли: «Тихо, не можна в церкві грати». Мама соромливо вивела його на вулицю. А що ди­тині? Раз співають, значить можна грати. А як став учнем, то батьки відвели його до музичної школи, де навчався і старший брат Володимир, який також грав на гармошці. Вдома постійно лунала музика і пісні. Молодша на 7 років від Миколи сестра пішла до першого класу. Тоді до першачків у школу прихо­дили вчителі з музичної школи і відбирали дітей, в яких є слух. До кабінету запросили і Діну.

- Вчитель постукав пальцями по столу і ска­зав повторити. Я повторила. Постукав по-іншому. Знову повторила. Сказав, що є слух і мене беруть до музичної школи. На яких тільки радощах бігла додому! Залітаю в хату і кричу до мами: «Мене бе­руть до музичної школи, я тепер буду там навча­тися! А мама повертає голову і каже: «Тихо, тихо, в нас уже є два музиканти. Досить». Так музична школа і прослизнула повз, - посміхаючись, розпо­відає Діна Олександрівна.

Але мрію бути медиком в дівчини ніхто не від­няв. Після закінчення 8 класу хрещений відвіз її у Чернігів, де вона вступила до Чернігівського ме­дичного училища. Навчання дуже подобалось. А ще студентка самотужки таки освоїла гітару. Три роки навчання залишилися позаду і омріяна про­фесія широко відкрила двері. Випуск був всесоюз­ний і їй дали направлення на працевлаштування в московський госпіталь. Інший би зрадів такій мож­ливості, а дівчина дуже засмутилась. Серце тягло додому, в рідну Сосницю - тільки там хотіла пра­цювати. Їй вдалось поміняти направлення і замість госпіталю її чекала Сосницька районна лікарня.

- Добре пам’ятаю початок. Нас запросив до себе в кабінет головний лікар і каже: «Хто хоче працю­вати в хірургії? Всі мовчали, а я відразу промовила «Я», Тоді в Сосницькій лікарні знаходилась міжра­йонна травматологія. Хворих везли до нас зві­дусіль. Операції постійно, багато в нічний час: то апендицити, то спиці ставили, інше. Я не боялася ні ран, ні крові, ні перев’язок - це моє, - розповідає Діна Олександрівна.

Жінка має 30 років медичного стажу. За стільки років працювала в багатьох відділеннях. Довелось бути дитячою медсестрою в пологовому. Отут вона вже наплакалась. «Коли народжується дитина - це просто чудо. Ось воно, нове життя. Які ж вони гарні і крихітні. Кожна мама плаче, коли з’являється ди­тинка. Дивишся на ті сльози і собі плачеш від радо­сті, - з трепетом каже Діна Олександрівна.

В ті далекі роки в лікарні був хор. Саме звідти і почалась музична діяльність жінки.

Микола, як і його сестра, - мрії з дитинства не відпустив. Спочатку відвідував гурток баяністів в будинку піонерів. А тільки відкри­лась музична школа, записався туди. Наступна сходинка в творчій кар’єрі - це Ніжинське культпросвітне училище. Далі армія. «Володимир пі­шов служити і забрав з собою гармошку. Він рані­ше вивчився в тому ж вузі, що і Микола, адже стар­ший був за нього на 6 років, - розповідає молод­ша сестра. Пам’ятаю, як Микола йшов до армії і так болісно розлучався з баяном. Не хотів брати, адже це армія і будь що могло статись з інструмен­том. А батько каже: «Володя з гармошкою йшов служити і ти, Миколо, бери. З баяном тобі буде ве­селіше». Послухав і зважився. І так вже сталось, що він йому став у нагоді. Потрапив служити у Середньоазіатський прикордонний округ. А через два місяці на конкурсній основі його взяли до ан­самблю пісні і танцю цього ж прикордонного окру­гу в місті Ашхабад. Далі гастролі. Ансамбль, куди потрапив солдат, відомий і про нього зняли фільм «Зустрічай нас, кордон». Навіть Микола потра­пив у кадри стрічки. Повернувся додому і рік пра­цював в будинку культури. А тоді всту­пив до інституту і отримав диплом вчи­теля історії. Два роки викладав за фа­хом в Чорнотицькій школі, 5 років вихова­тель в СПТУ. А тоді весь час, аж до ви­ходу на пенсію, в Сосницькій школі ви­кладав музику. Творча душа завжди себе шукає.

Саме тому були в його житті ВІА «Колорит», «Сузір’я», виступи в ресто­рані. І безкінечна мелодія в «Криницях». Важко порахувати всі концерти - їх ну дуже багато. Микола Олександрович про­сто живе музикою. А ще він володіє чудо­вим тенором, добрим характером, золо­тим серцем і є людиною з великої літери! Не обділила його доля і сімейним щастям. Його родина - його крила. Доньки Тамара і Надія, яких сосничани пам’ятають як спі­вачок з потужними голосами, вже дав­но полетіли з рідного гніздечка і він з дру­жиною Любов’ю Василівною з нетерпін­ням чекає їх в гості, щоб потішити онуків Дениса і Дмитрика.

Діна Олександрівна і Микола Олек­сандрович отримали гарні голоси в спадок. А ще велике мамине серце навчило дітей добру і людяності. Діна Олександрівна давно стала дружиною і мамою. Син Юра і донька Женя теж по­дарували батькам трьох онуків. Син живе в Чернігові і за першої нагоди їде з сім’єю в рідний дім. До речі, ім’я в доньки не ви­падкове: «Я назвала її на честь своєї ба­бусі, яку ніколи не бачила. Знала її тіль­ки з розповідей мами. Вона казала, що баба Євгенія була надзвичайно доброю, - розповідає Діна Олександрівна. Та не лише ім’я дісталось онуці від предків, а і дзвінкий голос. Вона дуже любить спі­вати. Чи то готує на кухні, або прибирає - завжди співає. Спадок - така річ! Діна Олександрівна сама знає безліч пісень, адже співає разом з братом у «Криницях» вже ба­гато років. Було, що доньки брали участь у родин­ному дуеті і декілька разів виступали з батьками на сцені. В часи, коли родина збирається разом, жодна зустріч не обходиться без пісні. Гарний го­лос має один з онуків дзвінкоголосої бабусі. Діна Олександрівна навчає, а він повторює. І дитині українські пісні подобаються.

«Зараз такі часи, що кожному до серця наше, рід­не. Особливо патріотичні пісні заходять у душу. А коли звучить про війну, плачу. Раніше на репети­ції вчили «Фронтові побратими» і «Батьку, лебеде мій». Співаємо і сльози самі течуть - такі щемливі слова, - щиро говорить жінка.

В родині Карет існує одне правило - діти дзво­нять до мами вранці і ввечері. Ще в 2014 році син Юра служив в АТО на Донбасі. Мамине серце втра­тило спокій. Вона просила «Вранці і ввечері по­дзвони мені. Нічого не розповідай, просто два сло­ва, щоб я знала, що з тобою все добре». А ще нема того дня, щоб не почула голос брата Миколи. «Хоч і живемо недалеко один від одного, та говоримо по декілька разів на день по телефону. Микола мені не просто брат - він мені за маму, за батька, за по­радника, за найкращого друга. Він дуже хороший і добрий, - з теплом у голосі говорить Діна Карета.

В неділю великі родини зібрались за святковим столом в будинку Миколи Олександровича. Привід неабиякий - 70 років господарю. Як багато луна­ло привітань, побажань. Шановний ювіляре, довгих років життя вам під мирним небом!

Джерело: газета «Вісті Сосниччини», Наталія Матвієнко