Людям із порушенням зору
Побудовано на платформі
Повернутися до новин

Тетяна Лукаш: «Ми рятували життя під обстрілами та вибухами»

Новини
25.08.2022

Тетяна Лукаш – завідувачка відділення екстреної медичної допомоги (приймально-діагностичне відділення) Чернігівської обласної лікарні. Під час бойових дій у Чернігові в лютому та березні вона та її дружна, відважна, професійна команда лікарів, інтернів, медичних сестер працювали практично 24/7, забуваючи про сон, їжу, взагалі про самих себе. Адже головним було на той час одне – рятувати життя. І вони впоралися. Зробили все, що могли й навіть більше.


А до Дня медичного працівника на пані Тетяну очікувала нагорода. Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, який їй вручив Президент України.

- Ця нагорода непроста, вона - за героїчну працю, за любов до свого народу, за патріотизм. Ви та ваша команда були на своєму місці.

- Звісно, я вдячна, що одержала таку високу нагороду, що колеги, керівництво мого закладу та керівництво області відзначили й мій маленький внесок у нашу спільну працю, яка наближає нас до Перемоги. Орден я отримала з рук Президента України з подякою за врятовані життя, за ту роботу, яку ми виконували, й медичну допомогу, яку надавали. Загалом же, цей орден - нагорода знакова, і це не тільки моя заслуга, а й усього колективу. Я рада, що можу спиратися на свою фахову команду за будь-яких обставин, бо це люди, яким я довіряю. Тож моїм завданням було зробити максимально все, щоби вони працювали й не відчували внутрішнього неспокою. Хоча, звичайно, переживання за сім'ї, за рідних і близьких були - у багатьох моїх дівчат чоловіки пішли до лав ЗСУ.

- Загалом великий у вас колектив?

- У мирний час у моєму відділенні - 67 людей. Під час військових дій під моїм підпорядкуванням було близько 120 працівників.

- Пригадайте ті непрості часи, як усе починалося…

- 24 лютого почалося для мене сигналами тривоги, отож за екстреним розпорядженням ми всі зібралися на роботі. Особисто я належу до тих людей, котрі до останнього не хотіли вірити , що буде війна. В душі я абсолютно до цього не була налаштована морально...
По тривозі о 6-й ранку ми вже зібралися в лікарні. Було коротке обговорення життєво важливих переформатувань відділень. Тобто розширення хірургічного й анестезіологічного. Відповідно, моє відділення було першим сегментом, який приймає на себе "удар" - надходження пацієнтів, які отримали поранення. Вже з дев'ятої години до нас почали привозити перших поранених військовослужбовців. Це були молоді хлопці, які отримали різного роду травми - мінно-вибухові, множинні осколкові поранення, поєднані травмування. Їх доставляли як бойові медичні машини, так і швидкі допомоги, звичайний транспорт, транспорт тероборони. Тому одразу наша лікарня, починаючи з 24 лютого, була переформатована у військовий госпіталь. Персонал був увесь на роботі. Ми всі розуміли складність ситуації. Щодня надходила велика кількість поранених. І з міста, й із Новоселівки, Рівнопілля, Халявина... Але було кілька найважчих днів - 3 і 17 березня, коли після авіанальоту й застосування касетної зброї в центрі Чернігова до нас за годину привезли 57 поранених із мікрорайону “Градецький”...

- Медичного персоналу вистачало?

- Люди відчували свій обов'язок перед державою, народом України. А я ще належу до тих лікарів, які застали навчання на військовій кафедрі й складали присягу на вірність українському народові. Тож питання про якісь виїзди навіть не виникали в моїй голові. Та й більшість персоналу була на місці. Звісно, окрім невеликого відсотку, в кого маленькі діти...Тож вони виїхали, і це було зрозумілим.


Для тієї кількості потерпілих, які надходили до нашого закладу та потребували допомоги, вистачало робочих рук лікарів-хірургів, анестезіологів. Але, звісно, працювалося важко, бо зруйновалися всі життєво важливі комунікації - водо- й електропостачання, не було тепла. Проте й вибору в нас не було, лише мета - якомога якісніше й більше надавати медичну допомогу. Військовим, таким молодим і відважним. І цивільним - людям, які безневинно постраждали від окупантів.

- І діток до вас привозили?

- Так, привозили й діток. На жаль, серед них двійко загинуло, тому що отримало травми, несумісні з життям. Діток до нас привозили з проспекту Миру, 249 (гуртожиток в районі ЗАЗу) і з Киїнки. Також до нас у лікарню потрапив хлопчик і його мама, дружина відомого чернігівського ультрамарафонця-рекордсмена Максима Уса. На жаль, хлопчик не вижив…

- Обласна лікарня була розташована неподалік від лінії фронту. Тож поруч із вами чулися обстріли, бомбардування… Працювати було небезпечно. Як ви все витримували? Чи було в лікарні місце, де можна сховатися? Де під час обстрілів перебували люди?

- Справді, обласна лікарня була розташована за кілометр від лінії фронту. Звісно, були обстріли й вибухи, але до нас доставляли потерпілих… Тож ми працювали. У нас є бомбосховище, ми спускали туди хворих, де їм надавали відповідну медичну допомогу. Але з часом, через велику кількість пацієнтів, яких доставляли до нас, персонал став дотримуватися правила двох стін. До бомбосховища просто не мали часу спускатися. Сім'ї співробітників там перебували. Були ситуації, коли в лікарні жили діти медиків. Наприклад, мама-медсестра - або в операційній, або в приймальному відділенні. Тобто вона постійно зайнята, діти ж - у бомбосховищі під наглядом.

- А ви самі оперуєте?

- Я не хірург, але в разі потреби можу асистувати. Первинну медичну допомогу надавали всі, незважаючи на свій профіль. Працювали й травматологи, й урологи, й загальні хірурги, судинні, опікові, нейрохірурги, хірурги з відділення щелепно-лицьової й торакальної хірургій. Тобто всі хірургічні спеціальності були задіяні, всі відділення приймали хворих - хто більшою, хто меншою мірою. Все залежало від виду травмувань, із якими доставляли пацієнтів. Допомога надавалася усім.

- Мабуть, дуже важко було бачити таку кількість поранених людей… Треба мати міцну нервову систему. Як із цим упоратися?

- У нашій лікарні ми бачили багато травмувань. Але ті травми, з якими доставляли нам людей під час бойових дій, були дуже важкими - це військова хірургія. Я таку кількість травмованих бачила вперше. Як справлялися? Задача була одна - якнайшвидше надати допомогу. Молили бога, щоб наших хлопців менше зачіпала ворожа зброя. Було велике відчуття відповідальності за свій колектив і підлеглих. У мене були чітко сформовані бригади, розписані чергування по 3 години - бригад лікарів, ми постійно змінювалися. Коли надходила велика кількість поранених, працювали однією великою командою. Звісно, траплялися моменти, коли було дуже важко, але ми намагалися підтримувати одне одного. Якщо комусь ставало просто нестерпно, підходили й обіймали - і легшало. Цими обіймами можна було передати все - частинку тепла своєї душі й внутрішньої міці. Звичайно, я відчувала підтримку рідних, близьких, дорогих мені людей. І це дуже допомагало та надихало.

- Ви ще зовсім молода, пані Тетяно...

- 36 років виповнилося нещодавно - 18 серпня.

- Вітаємо вас, нехай здійсняться всі ваші бажання.

- Можу сказати, що привітати мене приїхали військові - хлопці, яких ми рятували в перші дні війни, яких піднімали на руках, яких оперували і надавали всю можливу допомогу... Було дуже приємно й радісно бачити їх...

- Розкажіть трішки про себе…

- Народилася я в Сосниці, там закінчила гімназію імені Олександра Довженка. 2004 року я вступила до Київського національного медичного університету імені Богомольця на факультет лікувальної справи. Такий перший етап здійснення моєї дитячої мрії, тому що бути лікарем я мріяла завжди. І завжди дуже хотіла допомагати людям. Університет я закінчила 2010 року, й першим та єдиним місцем моєї роботи стала наша обласна лікарня. З 2014 року я працюю завідувачкою приймального відділення.

- Тобто ваша професія вимріяна з дитинства?

- Так. Звісно, коли я обирала свою життєву стежину, ніколи не думала, що доведеться подивитися в очі війні та смерті, але, на жаль, так сталося. Проте я жодного разу не пошкодувала, що я лікар.

- Скільки під час військових дій пройшло людей через ваше відділення?

- Починаючи з 24 лютого і за березень, було проліковано близько 1400 пацієнтів - співвідношення цивільних і військових приблизно порівну.

- Доводилося втрачати людей, яких до вас доставляли?

- Так, на жаль, були ситуації, коли до нас доставляли пацієнтів, які мали травми, несумісні з життям. Ми намагалися докласти всіх зусиль, щоб їх урятувати, але ми не чарівники… Дуже важко повідомляти рідним про смерть близької людини. Жодна мама, жодний батько не готові чути про те, що їхньої кровиночки на білому світі вже немає...

- Як зараз працює лікарня?

- Лікарня повернулася до режиму постійного надання медичної допомоги. Працюємо - як звичайна лікарня, багатопрофільний заклад. Утім - звісно, не дай, Боже - ми готові в будь-який момент повернутися до роботи в тому ж режимі, як ми працювали в лютому-березні.

- Одна ваша мрія вже здійснилася - ви стали лікарем. А яка зараз ваша мрія?

- Тільки Перемога. Всі мрії мають здійснюватися в мирній Україні.

- Що ви любите поза роботою?

- Взагалі, я люблю подорожувати. Мені подобається бувати на природі. Люблю читати, причому книжки в паперовому варіанті, а не тільки в інтернеті, як це зараз робить більшість людей. Я прихильниця класики - української і зарубіжної.

- Ваші батьки живуть у Сосниці?

- Тато, на жаль, уже помер, а мама живе в Сосниці. Я дуже люблю мій рідний край, зачаровану Десну. І завжди з радістю туди приїжджаю, це додає мені життєвих сил.

- На вашу думку, яка місія жінки на землі?

- Жінка - це берегиня життя, добра, сімейного вогнища, її місія - продовження роду і збереження традицій. Причому теплих традицій, українських, наших рідних. А ще жінка - ще й захисниця всього дорогого і світлого. Тож кожна жінка, тією чи іншою мірою, все це має або цього досягає і продовжує.

- Пані Тетяно, яке ваше життєве кредо?

- Основний принцип, якого я намагаюся дотримуватися у власному житті й роботі, - ставитися до людей так, як би хотіла, щоби люди ставилися до мене. Це працює.

Деснянська Правда: Людмила Пархоменко, Алла Прима

2022 © Усі права захищено
Слідкуйте за новинами
Побудовано на платформі

Для забезпечення зручності у користуванні цим сайтом деякі сервіси використовують технологічні особливості, а саме - cookie. Таке функціональне рішення дозволить вам не вводити одну і ту ж інформацію кожен раз, коли ви повертаєтесь на цю сторінку, або переходите з однієї сторінки на іншу тощо. Залишаючись, ви даєте згоду на використання cookie.  Докладніше